ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
СПРАВА «ТЕМЧЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF TEMCHENKO v.
Заява № 30579/10
Стислий виклад рішення від 16 липня 2015 року
29 вересня 2009 року заявника, ректора державного університету, було затримано за підозрою в одержанні хабара і поміщено під варту.
2 жовтня 2009 року Дзержинський районний суд м. Кривий Ріг (далі – районний суд) обрав заявникові запобіжний захід у вигляді взяття під варту, строк його застосування неодноразово продовжувався.
29 січня 2010 року (останній день застосування до заявника запобіжного заходу відповідно до рішення суду) слідство у справі заявника було закінчено і справу передано на розгляд до районного суду, який 9 березня 2010 року залишив обраний заявникові запобіжний захід без змін у зв’язку з відсутністю підстав для його зміни та не встановив строку тримання заявника під вартою.
23 травня 2011 року районний суд призначив заявникові покарання у вигляді п’яти років і двох місяців позбавлення волі за одержання хабара. 5 жовтня 2011 року апеляційний суд Дніпропетровської області змінив вирок та призначив заявникові покарання у вигляді п’яти років позбавлення волі і звільнив його від відбування покарання з випробуванням строком на три роки. Того ж дня заявника було звільнено з СІЗО, а вирок набрав законної сили.
Під час провадження у справі заявник та його захисник неодноразово подавали клопотання про заміну обраного заявникові запобіжного заходу у зв’язку із поганим станом його здоров’я. Районний суд відмовляв у їх задоволенні, використовуючи шаблонні формулювання та не розглядаючи деталей справи.
Під час тримання його у Криворізькому СІЗО у заявника було діагностовано ряд хвороб (ішемічну хворобу серця, стенокардію, гіпертонічну хворобу, хронічний холецистит, панкреатит тощо), у зв’язку з чим він неодноразово проходив обстеження та отримував курс лікування як у медчастині СІЗО, так і в міських лікарнях Кривого Рогу. Не зважаючи на скарги заявника на погіршення стану його здоров’я, а також на повідомлення медчастини СІЗО про те, що вона не в змозі забезпечити необхідне заявнику лікування, суддя, у провадженні його перебувала справа, відмовляв у задоволенні клопотань про заміну запобіжного заходу.
16 березня 2011 року у відповідь на клопотання заявника на підставі Правила 39 Регламенту Європейський суд з прав людини (далі – Європейський суд) дійшов висновку, що Уряд повинен «забезпечити лікування заявника у спеціалізованих закладах, зазначених у висновку [судово-медичних експертів] від 28 січня 2011 року».
До Європейського суду заявник скаржився за статтями 2 і 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що під час тримання під вартою йому не надавалося належних медичної допомоги та лікування; за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективного засобу правового захисту стосовно його скарги за статтею 3 Конвенції; за пунктом 1 статті 5 Конвенції на незаконне тримання його під вартою з 29 січня до 9 березня 2010 року, а також з 9 березня 2010 року до 23 травня 2011 року; за пунктом 3 статті 5 Конвенції на те, що загальна тривалість досудового тримання його під вартою була невиправданою; за пунктом 4 статті 5 Конвенції у зв’язку з тим, що строк, який знадобився районному суду для розгляду його клопотання про звільнення з-під варти від 31 травня 2010 року, був надмірним; за пунктом 5 статті 5 Конвенції на відсутність ефективного засобу правового захисту у зв’язку із зазначеними вище скаргами за статтею 5 Конвенції. Крім того, заявник подав скарги за статтями 8 і 13 Конвенції на відсутність у нього можливості обирати курс лікування та лікаря, на відмову адміністрації СІЗО надати йому копії медичних документів щодо нього, а також за статтею 34 Конвенції на те, що Уряд України не вжив тимчасового заходу, щодо якого Європейський суд дав вказівку 16 березня 2011 року відповідно до Правила 39 Регламенту.
Розглянувши скарги заявника на відсутність медичної допомоги та лікування, Європейський суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що ці скарги слід розглядати за статтями 3 і 13 Конвенції. Європейський суд зазначив, що судово-медичні експерти у своїх висновках кілька разів зазначали, що лікування, надане заявникові під час тримання його під вартою, було неналежним. Крім того, сам СІЗО визнав свою нездатність надати заявникові необхідне йому лікування. Однак органи влади не вжили жодних заходів у зв’язку з цим до застосування Європейським судом тимчасового заходу відповідно до Правила 39 Регламенту. Насамкінець, Європейський суд звернув увагу на те, що висновкам національних судів про можливість перебування заявника під вартою бракувало достатньої вмотивованості. Отже, було порушення статті 3 Конвенції.
Зважаючи на свої висновки щодо прийнятності скарги заявника за статтею 3 Конвенції (див. пункт 83 рішення), а також на відсутність ретельного розгляду скарг заявника національними судами, Європейський суд встановив, що заявник не мав ефективного засобу правового захисту у зв’язку з його твердженнями про неналежну медичну допомогу під час тримання під вартою. Відповідно, було порушення статті 13 Конвенції.
Скарги заявника за статтею 3 Конвенції на неналежні умови його тримання у СІЗО Європейський суд визнав явно необґрунтованими та відхилив відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції з огляду на те, що заявник не деталізував їх достатнім чином. Скарги на неналежні умови транспортування заявника було також відхилено як явно необґрунтовані, оскільки вони охоплюються встановленим вище порушенням статті 3 Конвенції щодо медичного лікування заявника.
Стосовно скарг заявника за статтею 5 Конвенції Європейський суд зазначив, що у період з 29 січня до 9 березня 2010 року тримання заявника під вартою не охоплювалося жодним судовим рішенням, а ґрунтувалося лише на тому факті, що заявник очікував початку розгляду справи судом. Європейський суд зауважив, що раніше вже встановлював відповідні порушення, зокрема у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), пп. 71-72 і 98). Відповідно, тримання заявника під вартою у цей період було незаконним. Європейський суд також зазначив, що вже розглядав справи проти України, в яких суди не обґрунтовували свої рішення про досудове тримання під вартою або не встановлювали строку такого тримання під вартою, як це мало місце і у цій справі. Отже, тримання заявника під вартою з 29 січня 2010 року до 23 травня 2011 року було незаконним, а тому було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
У відповідь на скарги заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції Європейський суд зазначив, що тримання заявника під вартою тривало близько одного року і восьми місяців. Хоча первісне затримання заявника могло, на думку Європейського суду, бути виправданим з огляду на серйозність обвинувачень проти нього, а також імовірність ухилення від слідства і суду та перешкоджання слідству, але після спливу певного проміжку часу суди були зобов’язані надати більш чіткі підстави для продовження тримання заявника під вартою. З огляду на це, а також на свою попередню практику у справах проти України, Європейський суд встановив порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
Стосовно скарги заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції Європейський суд вказав, що стан здоров’я заявника та відсутність належного лікування під час тримання його під вартою вимагали термінового розгляду його клопотань про звільнення з-під варти. Клопотання від 31 травня 2010 року було розглянуто за сім днів, і сам по собі цей строк не видається тривалим. Однак, з огляду на наведені вище висновки за статтею 3 Конвенції, Європейський суд вважає, що органи влади, розглядаючи клопотання заявника, не продемонстрували достатньої оперативності. Отже, Європейський суд дійшов висновку про порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.
Розглянувши скарги за пунктом 5 статті 5 Конвенції, Європейський суд зауважив відсутність свідчень того, що у ситуації заявника національне законодавство забезпечувало його право на відшкодування шкоди. Отже, Європейський суд зробив висновок, що було порушення вказаного положення.
У відповідь на скарги заявника на відсутність у нього можливості обирати курс лікування та лікаря Європейський сул дійшов висновку, що ці скарги охоплюються ширшим поняттям щодо адекватності медичної допомоги, наданої заявникові під час тримання його під вартою, а тому немає необхідності їх розглядати окремо. Розглянувши скарги заявника на відмову СІЗО у наданні йому копій медичних документів щодо нього Європейський суд дійшов висновку, що ці скарги не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією, і відхилив їх як явно необґрунтовані відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
Проаналізувавши скарги заявника за статтею 34 Конвенції, Європейський суд зазначив, що наступного дня після повідомлення Європейським судом Уряду про застосування тимчасового заходу відповідно до Правила 39 Регламенту заявника було госпіталізовано. Зважаючи на це, а також на те, що під час вказаної госпіталізації заявник більшість часу знаходився у кардіологічному відділенні лікарні, у штаті якої був ендокринолог, Європейський суд зробив висновок, що держава-відповідач дотрималась своїх обов’язків за статтею 34 Конвенції.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
«1. Долучає до суті заперечення Уряду про невичерпання національних засобів правового захисту стосовно скарги за пунктом 5 статті 5 Конвенції та відхиляє його після розгляду скарги по суті;
2. Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції про неналежність лікування під час тримання під вартою, скаргу за статтею 13 про відсутність національних засобів правового захисту у зв’язку із зазначеною вище скаргою за статтею 3 Конвенції, скарги за статтею 5 про незаконність і тривалість тримання заявника під вартою, нерозгляд його клопотання про звільнення з-під варти впродовж розумного строку та відсутність засобів правового захисту у зв’язку з цим, скарги за статтями 8 і 13 на відсутність у заявника можливості обирати лікарів і курс лікування та відсутність національних засобів правового захисту у зв’язку з цим, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
3. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з недотриманням державою свого обов’язку щодо охорони здоров’я заявника під час тримання під вартою;
4. Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективного засобу правового захисту щодо скарг заявника за статтею 3 на невідповідність медичної допомоги;
5. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 29 січня 2010 року до 23 травня 2011 року;
6. Постановляє, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції з огляду на загальний строк досудового тримання заявника під вартою;
7. Постановляє, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у зв’язку із несвоєчасним розглядом органами влади клопотання заявника про звільнення з-під варти від 31 травня 2010 року;
8. Постановляє, що було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції;
9. Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скарги за статтями 8 і 13 Конвенції стосовно відсутності у заявника можливості обирати курс лікування та лікарів і відсутності національних засобів правового захисту у зв’язку з цим;
10. Постановляє, що держава дотрималась своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції;
11. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 16000 (шістнадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(ii) 3000 (три тисячі) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
12. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.»
_03_03.png)
