ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
СПРАВА «ОГОРОДНІК ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF OGORODNIK v. UKRAINE)
(Заява № 29644/10)
Стислий виклад рішення від 5 лютого 2015 року
16 липня 2008 року працівники Управління по боротьбі з організованою злочинністю УМВС України у Вінницькій області затримали заявника за підозрою у причетності до низки розбійних нападів та крадіжок у Київський та Вінницькій областях. Того ж дня заявник зізнався у кількох епізодах крадіжок та розбійних нападів.
Наступного дня Замостянський районний суд м. Вінниці застосував до заявника адміністративне стягнення за вчинення адміністративного правопорушення передбаченого статтею 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення, у вигляді адміністративного арешту строком на десять діб.
У період з 16 до 22 липня 2008 року заявник неодноразово надавав письмові визнавальні покази щодо численних епізодів крадіжок та розбійних нападів. Усі ці визнавальні покази супроводжувалися письмовими примітками слідчого про те, що заявнику було роз’яснено його права, і письмовою відмовою заявника від права на правову допомогу.
25 липня 2008 року слідчий затримав заявника за підозрою в організації озброєної банди, вчиненні численних епізодів крадіжки, розбоїв, відмивання грошей, хуліганства, незаконного поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами. Під час тримання під вартою заявник продовжував відмовлятися від свого права на правову допомогу і за відсутності захисника давав визнавальні покази щодо вчинення вищевказаних злочинів.
Кілька разів протягом провадження заявника переводили до різних ІТТ і він проходив медичні огляди, за результатами деяких з них було виявлено тілесні ушкодження. Крім того, двічі заявникові викликали швидку допомогу.
Починаючи з вересня 2008 року, заявник неодноразово скаржився до національних органів влади на жорстоке поводження з ним (побиття, душіння поліетиленовим пакетом, підвішування на залізній перекладені та введення йому бейсбольної бити у задній прохід) працівників міліції в усіх ІТТ з метою отримання від нього визнавальних показів, а також на обмеження його права на захисника.
Не зважаючи на доручення суду перевірити скарги заявника на жорстоке поводження, а також на скасування вищестоящими прокуратурами відповідних постанов про відмову в порушенні кримінальної справи, органи прокуратури неодноразово відмовляли у порушенні кримінальних справ щодо працівників міліції, на дії яких скаржився заявник. Такі рішення органи прокуратури мотивували здебільшого тим, що самі працівники міліції заперечували факт жорстокого поводження із заявником.
6 травня 2009 року Староміський районний суд м. Вінниця визнав заявника винним за сімнадцятьма епізодами крадіжок за обтяжливих обставин та розбійних нападів, і обрав йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на одинадцять з половиною років з конфіскацією усього належного йому майна. Апеляційний суд Вінницької області та Верховний Суд України залишили апеляційну та касаційну скарги заявника відповідно без задоволення.
До Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) заявник скаржився за статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) у зв’язку з жорстоким поводженням працівників міліції під час його тримання під вартою та у зв’язку тим, що національні органи влади не провели ефективного розслідування його скарг на жорстоке поводження, а також за пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції на те, що надання ним визнавальних показів під примусом та за відсутності юридичної допомоги перешкодило справедливому судовому розгляду його справи.
Розглянувши скарги заявника за статтею 3 Конвенції, Європейський суд визнав відсутність у цій справі всебічних фактологічних деталей та медичних доказів щодо усіх тілесних ушкоджень заявника, проте зазначив, що факт отримання заявником тілесних ушкоджень під час перебування під вартою було належним чином встановлено, як і те, що походження цих тілесних ушкоджень так і не було пояснено. Європейський суд дійшов висновку, що Уряд України переконливо не встановив, що тілесні ушкодження, які заявник отримав, були спричинені будь-якими іншими чинниками, а не жорстоким поводженням під час перебування під вартою. Відповідно, було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.
У відповідь на скарги заявника про неефективність розслідування Європейський суд зазначив, що спосіб, у який органи влади підходили до розслідування за скаргами заявника, як видається, спрямовувався радше на виправдання підозрюваних працівників міліції, ніж на встановлення об’єктивних обставин, за яких заявник отримав тілесні ушкодження. Пославшись на рішення у справі «Каверзін проти України», Європейський суд повторно зробив висновок, що небажання органів влади забезпечити проведення оперативного та ретельного розслідування скарг підозрюваних у вчиненні кримінальних злочинів на жорстоке поводження становить системну проблему у розумінні статті 46 Конвенції. На підставі усього вищезазначеного Європейський суд встановив порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
Стосовно скарг заявника в частині обмеження його права на правову допомогу Європейський суд, проаналізувавши матеріали справи, дійшов висновку, що адміністративний арешт заявника був насправді частиною тримання його під вартою як підозрюваного у кримінальній справі. Крім того, висновки Європейського суду за статтею 3 Конвенції вказують на те, що відмови заявника від захисника не були добровільними та щирими, а його визнавальні покази, надані без захисника, також не можуть вважатися такими, що надавалися свідомо та добровільно. Загалом Європейський суд дійшов висновку, що права заявника не свідчити проти себе та на правову допомогу було неналежним чином обмежено під час досудового слідства і що це обмеження не було виправлено під час судового розгляду. Отже було порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.
Заявник також скаржився, не посилаючись на жодні конкретні положення Конвенції, що тримання його під вартою з 16 липня до 5 листопада 2008 року було незаконним; за статтею 6 Конвенції він скаржився, що його захисники не виконували свої обов’язки належним чином; що суди, які розглядали його справу, були упередженими, а судді апеляційного суду отримали від нього хабара; і що визнання його винним загалом було несправедливим; на тривалість провадження. Також, він скаржився, що суди конфіскували майно, яке йому не належало; та на проблеми з відправленням вихідної кореспонденції зі слідчого ізолятора. Розглянувши ці скарги заявника Європейський суд дійшов висновку, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Із цього випливає, що ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
«1. Оголошує скарги за статтею 3 та пунктом 1 і підпунктом «с» пункту 3 статті 6 (щодо права на юридичну допомогу та права не свідчити проти себе) Конвенції прийнятними, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції;
3. Постановляє, що було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції;
4. Постановляє, що було порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції;
5. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові 12 000 (дванадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.»
_03_03.png)
