ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
СПРАВА «КОТІЙ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF KOTIY v. UKRAINE)
Заява № 28718/09
Стислий виклад рішення від 5 березня 2015 року
У квітні 2008 року щодо заявника було порушено кримінальну справу за підозрою у вчиненні кількома роками раніше шахрайства, а через кілька днів його оголошено у розшук з огляду на те, що він не проживав за місцем своєї реєстрації в Україні і його місцезнаходження було невідоме. Заявник на той час протягом декількох років працював та проживав разом із сім’єю у Німеччині.
За твердженнями заявника, 13 листопада 2008 року, коли він прибув до Головного управління державної міграційної служби у Харківській області, його було затримано та доправлено до міста Києва, де наступного ж дня у приміщенні Шевченківського районного управління ГУ МВС у м. Києві його було допитано у зв’язку з обвинуваченнями щодо нього. Після цього слідчий, посилаючись на статті 106 та 115 Кримінально-процесуального кодексу України, затримав заявника на 72 години. Шевченківський районний суд м. Києва продовжив строк затримання заявника до 10 діб. Через кілька днів щодо заявника було порушено ще одну кримінальну справу
24 листопада 2008 року Шевченківський районний суд м. Києва звільнив заявника, оскільки дійшов висновку про відсутність доказів, які б свідчили про те, що заявник може ухилятися від слідства та суду, перешкоджати слідству або продовжувати будь-яку злочинну діяльність. У заявника було взято підписку про невиїзд та вилучено закордонні паспорти.
У грудні 2011 року слідчий закрив обидва провадження у кримінальних справах, встановивши, що обвинувачення щодо заявника не знайшли свого підтвердження і що у його діях не було ознак складу злочину.
До Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) на те, що його затримання з 13 до 14 листопада 2008 року було незадокументованим та свавільним; за пунктами 1 та 3 статті 5 Конвенції на те, що його затримання з 14 листопада 2008 року і подальше тримання під вартою були незаконними, свавільними та не здійснювались на підставі обґрунтованої підозри, а також що національні органи влади не навели достатніх та відповідних підстав для обґрунтування зазначеного періоду затримання; за пунктом 5 статті 5 Конвенції на відсутність гарантованого права на відшкодування за незаконне затримання; за статтею 8 Конвенції на те, що підписка про невиїзд та вилучення у нього закордонних паспортів становили незаконне та непропорційне втручання у його приватне та сімейне життя; а також за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції у зв’язку з обмеженням його права залишати територію України.
Скарги заявника за пунктами 1 та 3 статті 5 Конвенції Європейський суд вирішив розглядати виключно за пунктом 1 статті 5 Конвенції. Європейський суд підкреслив, що вночі 14 листопада 2008 року заявник перебував у відділі міліції і там його було допитано у зв’язку з порушеною щодо нього кримінальною справою. Лише після закінчення допиту слідчий, посилаючись на статті 106 та 115 КПК України 1960р., затримав заявника на 72 години у зв’язку з подіями, що мали місце кількома роками раніше, та склав відповідний протокол. Більше того, Європейський суд зазначив, що ані слідчий у протоколі затримання, ані районний суд при розгляді відповідного питання не навели підстав, які б пояснювали, чому досудове тримання заявника під вартою було необхідною процесуальною дією, спрямованою на запобігання певним ризикам у провадженні. Загалом Європейський суд зробив висновок, що затримання заявника з 14 до 24 листопада 2008 року не відповідало вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції, а тому було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
У відповідь на скарги заявника за пунктом 5 статті 5 Конвенції Європейський суд зазначив, що аналогічне питання вже розглядалося в інших справах щодо України. Так, Європейський суд нагадав, що національна правова система України не гарантуватиме право на відшкодування за пунктом 5
статті 5 Конвенції, якщо він встановить порушення будь-яких пунктів статті 5 Конвенції. У цій справі Європейський суд вказав на відсутність підстав для протилежного висновку, і встановив порушення вказаного положення Конвенції.
Розглянувши скарги заявника за статтею 8 Конвенції, Європейський суд перш за все дійшов висновку, що національне законодавство не забезпечило достатні гарантії від свавілля при застосуванні до заявника запобіжних заходів. Так, рішення про застосування запобіжного заходу заявник міг оскаржити прокуророві або до суду. У зв’язку з цим Європейський суд зазначив, що подання скарги прокурору не є відповідно до практики Європейського суду ефективним засобом правового захисту, а оскаржити дії слідчого до суду заявник міг лише після закінчення розслідування у справі. Крім того, Європейський суд зазначив, що застосовані до заявника запобіжні заходи становили надмірне втручання у його приватне та сімейне життя, оскільки перешкоджали йому продовжувати здійснювати свою професійну діяльність та підтримувати зв’язок із сім’єю. Європейський суд встановив, що було порушення статті 8 Конвенції, оскільки втручання у приватне та сімейне життя заявника не здійснювалося «згідно із законом» і не було «необхідним у демократичному суспільстві».
Стосовно скарг заявника за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції Європейський суд зазначив, що з огляду на його висновки за статтею 8 Конвенції немає необхідності окремо розглядати питання, чи було у цій справі порушення статті 2 Протоколу № 4.
Заявник подав також інші скарги за пунктом 4 статті 5 Конвенції які Європейський суд відхилив як явно необґрунтовані відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
ЗА ЦИХ ОБСТАВИН СУД ОДНОГОЛОСНО
«1. Оголошує скарги за пунктами 1 та 5 статті 5, статтею 8 Конвенції та статтею 2 Протоколу № 4 прийнятними, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції;
3. Постановляє, що було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції;
4. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції;
5. Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скаргу за статтею 2 Протоколу № 4;
6. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 6000 (шість тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(ii) 2000 (дві тисячі) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції».
_03_03.png)
