ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
СПРАВА «КИРПИЧЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF KIRPICHENKO v. UKRAINE)
Заява № 38833/03
Стислий виклад рішення від 02 квітня 2015 року
28 січня 2003 року двоє незнайомців напали на заявника та завдали йому два ножових поранення.
Наступного дня працівники міліції затримали заявника та доправили його до Пролетарського РВ ДМУ ГУМВС України Донецької області, а пізніше до прокуратури Пролетарського району м. Донецька для допиту у зв’язку з вбивством Л.С. Як випливає з протоколу допиту заявника від 29 січня 2003 року, він відмовився надавати будь-які пояснення щодо злочину, у вчиненні якого підозрювався.
30 січня 2003 року заявник подав до районної прокуратури скаргу на те, що працівники міліції катували його перед тим, як доправити до райвідділу міліції, та після цього з метою отримання його визнавальних показів.
У подальшому під час досудового розслідування у кримінальній справі щодо заявника він неодноразово подавав до районної та обласної прокуратур, судів та інших органів влади скарги на жорстоке поводження працівників міліції у січні 2003 року, на те, що 6 травня 2003 року слідчий прокуратури А.Д. побив його, коли він ознайомлювався з матеріалами справи, а, коли заявника тимчасово помістили під варту до ізолятора тимчасового тримання органів внутрішніх справ 16 травня 2003 року, працівник міліції В.Д. двічі вдарив його кулаком в обличчя та ногою в спину. Заявник також скаржився на відсутність розслідування його скарг.
Органи прокуратури щоразу відмовляли у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника на жорстоке з ним поводження, а суди загалом залишали відповідні скарги заявника без задоволення.
9 листопада 2004 року заявника було визнано винним у вбивстві Л.С. і крадіжці цінних речей з її квартири та призначено йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі.
Заявник та призначений йому захисник оскаржили цей вирок в касаційному порядку, проте Верховний Суд України залишив вирок апеляційного суду без змін.
До Європейського суду заявник скаржився за статтею 3 Конвенції, що 29-30 січня і 16 травня 2003 року він зазнав жорстокого поводження працівників міліції та що 6 травня 2003 року його безпідставно образив та вдарив слідчий прокуратури А.Д., а також за статтями 3 та 13 Конвенції, що не було проведено ефективного розслідування за цими скаргами.
29 жовтня 2012 року, коли справа перебувала на розгляді Європейського суду, заявник помер, і його матір, пані Світлана Семенівна Савич, повідомила про своє бажання підтримати заяву.
Розглянувши скарги заявника стосовно подій 29-30 січня 2003 року, Європейський суд зазначив, що виходячи з матеріалів справи, встановити час завдання тілесних ушкоджень, щодо яких надійшли скарги, неможливо, проте очевидним є те, що до затримання заявник мав серйозну сутичку та не був затриманий «здоровим». Європейський суд також зауважив, що доводам заявника щодо часу завдання тілесних ушкоджень загалом бракує послідовності. Тому Європейський суд не знайшов підстав для висновку «поза розумним сумнівом» про те, що тілесних ушкоджень, про які заявник скаржився, було завдано під час його тримання у відділі міліції або що він зазнав катування чи будь-якого іншого виду жорстокого поводження як 29, так і 30 січня 2003 року. У зв’язку з цим не було порушення статті 3 Конвенції.
У відповідь на скарги заявника на жорстоке поводження з ним 6 травня 2003 року Європейський суд зазначив, що пояснення походження ушкодження носа заявника, надане національними органами влади, ґрунтувалося на припущеннях і домислах, а не на встановлених фактах. Європейський суд дійшов висновку, що це пояснення не є переконливим, та органи державної влади несуть відповідальність за травму, завдану заявнику 6 травня 2003 року. Отже, було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням із заявником того дня.
Що стосується скарг заявника на жорстоке поводження з ним 16 травня 2003 року, то Європейський суд також дійшов висновку, що пояснення Уряду не є переконливими, оскільки здебільшого ґрунтуються на показаннях працівника міліції В.Д., якого заявник звинувачував у жорстокому з ним поводженні, а також на подібних показаннях колеги цього працівника міліції, на підтвердження яких немає жодних доказів, і відсутнє жодне пояснення того, чому перевагу було надано саме версії працівників міліції, а не версії заявника. Тому Європейський суд встановив порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тілесними ушкодженнями, завданими заявнику 16 травня 2003 року.
Розглянувши скарги заявника на відсутність ефективного розслідування у зв’язку з його скаргами на жорстоке поводження, Європейський суд дійшов висновку, що небажання органів влади забезпечити проведення оперативного та ретельного розслідування скарг підозрюваних у вчиненні злочинів на жорстоке поводження з ними становить системну проблему в Україні у розумінні статті 46 Конвенції. Так, у цій справі Європейський суд зазначив, що перевірки усіх трьох випадків стверджуваного жорстокого поводження із заявником не відповідали мінімальним стандартам ефективності, висновки національних органів влади ґрунтувалися перш за все на поясненнях працівників міліції, які звинувачувалися у жорстокому поводженні. Європейський суд також зауважив відсутність незалежності та безсторонності працівників правоохоронних органів, які перевіряли скарги заявника. Отже, Європейський суд встановив порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з проведенням розслідування за скаргами заявника щодо стверджуваного жорстокого поводження з ним 29-30 січня, 6 і 16 травня 2003 року.
З огляду на свої висновки за статтею 3 Конвенції, Європейський суд дійшов висновку, що немає необхідності розглядати питання наявності порушення статті 13 Конвенції у цій справі.
Заявник також подавав інші скарги за статтями 3, 5, 6, 13 і 34 Конвенції, розглянувши які Європейський суд зробив висновок, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією, та визнав їх неприйнятними.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
«1. Постановляє, що матір заявника, пані Світлана Семенівна Савич, має право брати участь у цій справі замість заявника;
2. Оголошує скарги на жорстоке поводження із заявником 29-30 січня, 6 і 16 травня 2003 року, а також на відсутність ефективного розслідування та засобів правового захисту у зв’язку з цими скаргами прийнятними, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
3. Постановляє, що не було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням 29 і 30 січня 2003 року;
4. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням 6 і 16 травня 2003 року;
5. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективного розслідування за скаргами на жорстоке поводження 29 і 30 січня, 6 і 16 травня 2003 року;
6. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу на неефективне розслідування за статтею 13 Конвенції;
7. Постановляє, що
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити спадкоємцям заявника 15 000 (п’ятнадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
8. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.»
_03_03.png)
