ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
СПРАВА «МАЛИК ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF MALYK v. UKRAINE)
(Заява № 37198/10)
Стислий виклад рішення від 29 січня 2015 року
30 жовтня 2009 року прокуратура міста Житомира відкрила кримінальну справу у зв’язку із заволодінням керівниками та власниками товариства Б. чужим майном, а саме отриманими кредитними коштами, шляхом зловживання службовим становищем та підроблення документів.
27 листопада 2009 року заявника було допитано та за рішенням слідчого прокуратури затримано за підозрою у вчиненні вказаного злочину на тій підставі, що на нього «очевидці прямо вказують як на особу, яка вчинила злочин».
Наступного дня після затримання заявник оскаржив законність свого затримання до Богунського районного суду м. Житомира (далі – районний суд), а через два дні слідчий звернувся до цього ж суду з поданням про обрання заявникові запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Того ж дня районний суд постановив, що для вирішення питання щодо обрання запобіжного заходу йому потрібно більше даних про особу заявника, його сімейний статус та спосіб життя, і продовжив строк затримання заявника до десяти днів.
7 грудня 2009 року слідчий звільнив заявника під підписку про невиїзд.
29 січня 2010 року районний суд визнав, що затримання заявника було незаконним. 23 лютого 2010 року апеляційний суд Житомирської області скасував постанову районного суду як необґрунтовану та повернув справу на новий розгляд, за результатами якого районний суд залишив скаргу заявника без задоволення, встановивши, що наявні в матеріалах кримінальної справи покази свідків вказують на заявника як на особу, яка вчинила стверджувані злочини. Апеляційний суд залишив це рішення районного суду без змін, а Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження.
До Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) у зв’язку з тим, що його затримання та тримання під вартою були свавільними; та за пунктом 4 статті 5 Конвенції з огляду на відсутність у нього можливості ефективно оскаржити своє затримання та тримання під вартою.
Розглянувши скарги заявника щодо законності його затримання та тримання під вартою, Європейський суд підсумував, що заявника без відповідного рішення суду було затримано за рішенням слідчого у зв’язку з подіями, що відбулися півроку тому. Слідчий обґрунтував затримання заявника тим, що очевидці вказали на нього як на особу, яка вчинила злочин, проте не вказав, про який саме злочин і про яких саме свідків йшлося. Це рішення, таким чином, не забезпечило істотної гарантії того, що затримання заявника було здійснене у зв’язку з обґрунтованою підозрою у вчиненні ним злочину. Європейський суд зазначив, що ані слідчий у протоколі затримання, ані національні суди, які переглядали постанову слідчого, не навели причин, які б вказували на те, що попереднє затримання заявника було необхідною процесуальною дією, спрямованою на запобігання певним ризикам для провадження. Відповідно, було порушення підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції.
Розглянувши скарги заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції, Європейський суд зазначив, що районний суд, який відповідно до статті 106 КПК мав розглянути скаргу заявника на незаконність його затримання одночасно з розглядом подання слідчого про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, не тільки не розглянув скаргу заявника по суті і не прийняв чіткого рішення щодо подання слідчого, але продовжив тримання заявника під вартою до десяти діб, обґрунтовуючи це необхідністю зібрати інформацію щодо особи заявника, його сімейного стану та способу життя. Більше того, коли заявника звільнили з-під варти 7 грудня 2009 року, його скаргу все ще не було розглянуто. На основі вищезазначеного Європейський суд зробив висновок, що спосіб, у який національні суди розглядали скаргу заявника стосовно законності його затримання та тримання під вартою, не відповідав вимозі пункту 4 статті 5 Конвенції, а тому було порушення цього положення.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
«1. Оголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції;
3. Постановляє, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції;
4. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 2000 (дві тисячі) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(ii) 564 (п’ятсот шістдесят чотири) євро компенсації витрат на юридичну допомогу та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(iii) 78 (сімдесят вісім) євро компенсації витрат на переклад та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
5. Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.»
_03_03.png)
