ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
СПРАВА «ВІНТМАН ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF VINTMAN v. UKRAINE)
(Заява № 28403/05)
Стислий виклад рішення від 23 жовтня 2014 року
6 грудня 2001 року заявника було етаповано для відбування покарання, призначеного йому Запорізьким обласним судом, до Вінницької установи виконання покарань № 1, в якій було обладнано секцію для тримання засуджених до довічного позбавлення волі. Зазначена установа розташована приблизно за
Заявник та його літня матір, пані Капітон, яка діяла від його імені як представник його інтересів за дорученням, неодноразово зверталися до Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі – ДДУПВП) з клопотаннями про переведення заявника до установи виконання покарань, розташованої ближче до його місця проживання, щоб їй було легше його відвідувати. ДДУПВП постійно залишав без задоволення ці клопотання, обґрунтовуючи це тим, що засуджені мають відбувати увесь строк покарання в одній установі, тим що у будь-якому разі в установах виконання покарань, розташованих ближче до місця проживання заявника, немає вільних місць, та тим, що особи, засуджені за вчинення вбивства з обтяжуючими обставинами, мають відбувати покарання за межами області, в якій було вчинено злочин.
Крім того, під час відбування заявником покарання він та його мати неодноразово скаржилися до органів прокуратури і ДДУПВП на вилучення та систематичний перегляд адміністрацією колонії його кореспонденції. У відповідь органи влади зазначали, що кореспонденція заявника підлягає перегляду відповідно до чинного законодавства, а його листи вилучались лише тричі у зв’язку з тим, що їх зміст не відповідав вимогам Інструкції з організації перегляду кореспонденції осіб, які тримаються в установах кримінально-виконавчої системи.
До Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) заявник скаржився за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) на незаконність та необґрунтованість відмов ДДУПВП перевести його до колонії, розташованої ближче до місця його проживання; за статтею 13 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції на відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з вищезазначеною скаргою; за статтею 8 Конвенції на перегляд та вилучення його листів адміністрацією Вінницької установи виконання покарань № 1; за статтею 3 Конвенції на ненадання йому медичної допомоги у зв’язку із вростанням вій.
Розглянувши скарги заявника за статтею 8 Конвенції, Європейський суд дійшов висновку, що відмова органів влади перевести заявника до колонії, розташованої ближче до місця його проживання, унеможливила його побачення з матір’ю, яка з огляду на похилий вік та слабке здоров’я була фізично нездатна відвідувати його у Вінниці, а тим паче – у м. Сокаль. Загалом Європейський суд зазначив, що особисте становище заявника та його зацікавленість у підтриманні родинних зв’язків ніколи не аналізувались органами державної влади і відповідних та достатніх причин для втручання у права заявника за статтею 8 Конвенції ніколи не наводилось. Відповідно, було порушення цієї статі.
Розглянувши скарги заявника за статтею 13 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, Європейський суд встановив відповідне порушення у зв’язку з тим, що скарги заявника до ДДУПВП були безуспішними, а нечіткість національного законодавства та судової практики щодо підсудності адміністративним судам рішень пенітенціарних органів про переведення засуджених з однієї колонії до іншої свідчить про неефективність і цього засобу.
Щодо скарг заявника за статтею 8 Конвенції на перегляд та вилучення його листів адміністрацією Вінницької установи виконання покарань № 1 Європейський суд дійшов висновку, що чинне національне законодавство не надавало належного рівня захисту від свавільного втручання у право засудженого на повагу до його кореспонденції. Так, Європейський суд вказав, що застосовані положення національного законодавства не проводили жодних розмежувань між різними категоріями осіб, з якими могли листуватися засуджені та не визначали, чи мають засуджені право бути повідомленими про будь-які зміни у змісті їх вихідної кореспонденції, а також не передбачали обов’язку органів влади зазначати підстави перегляду кореспонденції засуджених.
Крім того, оскільки перегляд був автоматичним, органи влади не були зобов’язані зазначати підстави перегляду кореспонденції, а також закон не визначав, чи мав засуджений право бути повідомленим про будь-які зміни у змісті його вихідної кореспонденції.
Водночас, розглянувши скарги заявника за статтею 3 Конвенції на ненадання йому належної медичної допомоги, Європейський суд дійшов висновку, що ця частина заяви має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтована.
Заявник також подавав інші скарги за статтями 3, 5, 6, та 7 Конвенції, розглянувши які Європейський суд відхилив їх відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтовані.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
«1. Вирішує долучити заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргою заявника за статтею 8 Конвенції щодо відсутності у нього можливості домогтися переведення до колонії, розташованої ближче до місця його проживання, до суті його скарги за статтею 13 Конвенції та відхиляє це заперечення після розгляду зазначеної скарги по суті;
2. Оголошує прийнятними скарги за статтями 8 і 13 Конвенції щодо відсутності у заявника можливості домогтися переведення до колонії, розташованої ближче до місця його проживання, а також його скаргу за статтею 8 Конвенції щодо перегляду у колонії його кореспонденції, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
3. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з відсутністю у заявника можливості домогтися переведення до колонії, розташованої ближче до місця його проживання;
4. Постановляє, що було порушення статті 13 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції у зв’язку з вищезазначеним питанням;
5. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з переглядом кореспонденції заявника у Вінницькій установі виконання покарань № 1;
6. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 12 000 (дванадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(ii) 2 556 (дві тисячі п’ятсот п’ятдесят шість) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.»
_03_03.png)
