ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
СПРАВА «БУГЛОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF BUGLOV v. UKRAINE)
Заява № 28825/02
Стислий виклад рішення від 10 липня 2014 року
22 жовтня 1999 року прокуратурою Куйбишевського району м. Донецька було порушено кримінальну справу за фактом серії вбивств, що супроводжувалися грабежами. 31 січня 2000 року заявника та іншу особу, пана Л., було затримано за підозрою у вчиненні вищезазначених злочинів та доправлено до Куйбишевського районного відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Донецьк, а пізніше переведено до Донецького міського ізолятора тимчасового утримання.
Заявник скаржився, що в обох установах попереднього ув’язнення його катували. За результатами проведених судово-медичних експертиз у заявника зафіксовано наявність тілесних ушкоджень, які експерт кваліфікував як легкі. Тричі прокуратура відмовляла в порушенні кримінальної справи за скаргами заявника щодо жорстокого поводження, і відповідні постанови двічі скасовувалися вищестоящими прокурорами.
Після затримання заявника слідчим прокуратури Київського району м. Донецька було обрано йому запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Кілька разів під час досудового розслідування та судового розгляду строк тримання заявника під вартою було продовжено. Заявник неодноразово клопотав про звільнення з-під варти, проте безуспішно.
За твердженнями заявника, умови тримання його під вартою як у відділі міліції та Донецькому ІТУ, так і в Донецькому СІЗО, куди заявника згодом перевели, були незадовільними, з приводу чого він неодноразово скаржився до відповідних компетентних органів. 4 липня 2002 року начальник Донецького СІЗО призначив заявникові стягнення у вигляді поміщення до карцеру строком на десять діб за надсилання відповідної скарги до Департаменту з питань виконання покарань в обхід адміністрації СІЗО всупереч вимог статті 13 Закону України «Про попереднє ув’язнення».
16 грудня 2002 року апеляційний суд Донецької області, засідаючи в якості суду першої інстанції, визнав заявника винним у пред’явлених йому обвинуваченнях та обрав йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Верховний Суд України залишив цей вирок без змін.
До Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на жорстоке поводження працівників міліції та на такі, що принижують гідність, умови тримання під вартою; за пунктом 3 статті 5 Конвенції на надмірну тривалість досудового тримання його під вартою; та за статтею 8 Конвенції на порушення його права на повагу до кореспонденції у зв’язку з переглядом адміністрацією Донецького СІЗО його кореспонденції до Європейського суду та поміщення його до карцеру за подання скарги на умови тримання під вартою до Департаменту з питань виконання покарань без відома адміністрації СІЗО.
Розглянувши скарги заявника за ст. 3 Конвенції щодо жорстокого поводження з ним, Європейський суд зазначив, що, як випливає з матеріалів справи, в ході медичного огляду, проведеного через кілька годин після затримання заявника, у нього було виявлено значну кількість тілесних ушкоджень, походження яких належним чином встановлено не було. Доводи Уряду щодо виникнення тілесних ушкоджень внаслідок законного застосування сили під час затримання заявника спростовувались висновками судово-медичних експертів, що свідчили про малоймовірність завдання цих тілесних ушкоджень за обставин, повідомлених працівниками міліції. Не дивлячись на це, органи влади не спробували надати будь-якого іншого пояснення, окрім як законного застосування сили працівниками міліції під час затримання заявника, а пропорційність та законність такого застосування сили національними органами влади ніколи докладно не розглядалася. Відповідно, Європейський суд встановив, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з нелюдським та таким, що принижує гідність, поводженням із заявником.
Європейський суд також встановив, що умови тримання заявника у Донецькому СІЗО (зокрема, надмірна переповненість камери та відсутність умов, які забезпечують належне усамітнення під час користування санвузлом) у поєднанні з тривалістю періоду, протягом якого заявник перебував під вартою в таких умовах, становили таке, що принижує гідність, поводження. Отже, Європейський суд у зв’язку з цим констатував порушення статті 3 Конвенції.
Розглянувши скарги заявника на надмірну тривалість тримання його під вартою, Європейський суд встановив порушення пункту 3 статті 5 Конвенції, оскільки національні органи влади, приймаючи рішення про продовження строку тримання заявника під вартою, не наводили будь-яких підстав для обґрунтування застосування такого заходу.
Щодо скарг заявника на перегляд адміністрацією СІЗО його кореспонденції Європейський суд вказав, що таке втручання у право заявника на повагу до кореспонденції не було необхідним у демократичному суспільстві, оскільки важко уявити, яким чином необхідність запобігання перешкоджанню здійсненню правосуддя підозрюваними, які перебувають під вартою, може виправдати перегляд листів заявника до Європейського суду. Відповідно, було порушення статті 8 Конвенції.
Розглянувши скаргу заявника на застосування до нього стягнення за надсилання скарги без відома адміністрації СІЗО, Європейський суд зазначив, що хоча правило щодо перегляду усіх листів адміністрацією СІЗО та накладене на заявника покарання за порушення цього правила ґрунтувались на національному законодавстві і були необхідними для «запобігання заворушенням чи злочинам», за обставин цієї справи стягнення у вигляді тримання у карцері строком десять діб було непропорційно суворим заходом. Отже, було порушення статті 8 Конвенції.
Заявник також подавав інші скарги за пунктами 1 і 3 статті 5, пунктами 1, 2 і 3 статті 6, статтею 10 та 13 Конвенції, які Європейський суд визнав необґрунтованими.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО:
«1. Оголошує скарги щодо жорстокого поводження працівників міліції із заявником, умов його тримання під вартою, тривалості досудового тримання його під вартою та втручання адміністрацій установ тримання під вартою у його листування прийнятними, а решту скарг у заяві – неприйнятною;
2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції щодо жорстокого поводження із заявником;
3. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції щодо умов тримання заявника під вартою у Донецькому СІЗО;
4. Постановляє, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції;
5. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції;
6. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 12 000 (дванадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(ii) 101 (сто один) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені вище суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.»
_03_03.png)
