Рішення Європейського суду «НАТАЛІЯ МИХАЙЛЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»

 

10 липня 2007 року на вимогу батька заявниці Сімферопольським районним судом Автономної Республіки Крим (далі – районний суд) заявницю було визнано недієздатною у зв’язку з наявними у неї психічними захворюваннями.

21 листопада 2007 року сестра заявниці була призначена її опікуном.

З огляду на поступове покращення психічного здоров’я заявниці у 2009 році опікун заявниці звернулася до районного суду щодо поновлення її цивільної дієздатності. Проте, 30 жовтня 2009 року заяву було залишено без розгляду по суті через неодноразову неявку опікуна у судові засідання.

1 листопада 2010 року заявниця самостійно звернулася до районного суду, вимагаючи поновлення її цивільної дієздатності. 4 листопада 2010 року районний суд повернув заяву заявниці, не розглянувши її по суті, зазначивши, що на підставі пункту 3 статті 121 та пункту 4 статті 241 Цивільного процесуального кодексу України особа, яку було визнано недієздатною, не має права на подання до суду такої заяви. Це рішення було залишено без змін апеляційним судом Автономної Республіки Крим та Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

До Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) на неможливість безпосереднього подання до суду заяви щодо поновлення її цивільної дієздатності та статтею 14 Конвенції – на те, що її було піддано дискримінації через відсутність безпосереднього доступу до суду.

Європейський суд вирішив, що скарга заявниці має розглядатися виключно за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Порушення права на доступ до суду, закріпленого пунктом 1 статті 6 Конвенції, було констатовано Європейським судом з огляду на відсутність у заявниці можливості відповідно до національного законодавства безпосередньо вимагати в суді поновлення своєї цивільної дієздатності, що за обставин справи призвело до того, що це питання взагалі не розглядалося судами. Крім того, Європейським судом було зазначено, що законодавством України не передбачено гарантій щодо автоматичного періодичного перегляду судами питання поновлення цивільної дієздатності осіб та здійснення нагляду щодо виконання обов’язків з опіки таких осіб.

 

«1.  Оголошує заяву прийнятною.

2.  Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

3.  Постановляє, що немає потреби у розгляді скарги за статтею 14 Конвенції.

4.  Постановляє, що:

(a)  упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці нижченаведені суми, які мають бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i)   3 600 (три тисячі шістсот) євро відшкодування моральної шкоди, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися;

(ii)   38 (тридцять вісім) євро компенсації поштових витрат, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися;

(iii)   1 000 (одна тисяча) євро компенсації судових та інших витрат, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися, які мають бути перераховані на банківський рахунок Центру адвокатської допомоги для людей з психічними розладами (Mental Disability Advocacy Center);

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначені вище суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5.  Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції».