ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
СПРАВА «ЛОБАС ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF LOBAS v. UKRAINE)
(Заява № 21380/04)
Стислий виклад рішення від 7 листопада 2013 року
За твердженнями заявника, його було затримано 29 грудня 2002 року за підозрою у вчиненні вбивства і у відділенні міліції його катували з метою отримання зізнання, що заявник зрештою і зробив.
Відповідно до версії подій Уряду, заявник добровільно зізнався у вбивстві трьох людей. Після проведеного в будинку заявника обшуку було вилучено речові докази, а саме заплямовані кров’ю сокиру, ніж та фуфайку.
30 грудня 2002 року заявник пройшов судово-медичну експертизу, яка не виявила жодних ушкоджень на його тілі. Цього ж дня було розпочато кримінальне провадження щодо заявника і його було затримано. Заявник залишався під вартою протягом усього кримінального провадження.
До 9 січня 2003 року заявник не скаржився про жорстоке поводження, визнавав свою вину і не заперечував проти показів його дружини, яка стверджувала, що була очевидцем вбивства заявником трьох осіб.
5 серпня 2003 року апеляційний суд Київської області визнав заявника винним у вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин та умисному знищенні майна та обрав йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Засудження заявника в основному ґрунтувалося на свідченнях його дружини, наданих під час судового засідання. Під час судового розгляду заявник відмовився від попередніх визнавальних показів і стверджував, що надав їх у зв’язку катуваннями, а суд не здійснив належну оцінку доказів, оскільки не допитав в судовому засіданні його колег, які б могли підтвердити факт придбання заявником фуфайки, яку було вилучено в якості речового доказу, пізніше дати вчинення вбивств.
27 листопада 2003 року Верховний Суд України залишив рішення без змін, встановивши, серед іншого, що твердження заявника про порушення кримінально-процесуальних норм були необґрунтованими.
До Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) заявник скаржився за статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) на те, що його катували працівники міліції, за статтею 6 на несправедливий судовий розгляд та за статтею 34 Конвенції на те, що державні органи відмовили йому в отриманні копії документів з матеріалів його справи, необхідних для подання заяви до Європейського суду. Також заявник подав інші скарги за Конвенцією.
Європейський суд встановив, що скарга заявника щодо катування його працівниками міліції має бути відхилена як явно необґрунтована, оскільки заявник переконливо не довів жорстокого з ним поводження з боку працівників міліції. Зокрема, Європейський суд зазначив, що немає медичних доказів на підтвердження скарг заявника, самі скарги заявника щодо жорстокого поводження є непослідовними і на стадії досудового слідства заявник не робив суттєвих спроб подати скаргу про жорстоке поводження.
Розглянувши скаргу заявника за статтею 6 Конвенції на несправедливість судового розгляду справи у зв’язку з засудженням заявника на підставі незаконно отриманих визнавальних показів, порушенням його права на допит свідків, а також розглядом Верховним Судом України справи заявника за його відсутності, Європейський суд визнав її неприйнятною. Європейський суд вказав, що, враховуючи вищевикладені висновки щодо катування заявника, його скарги з приводу отримання від нього зізнавальних показань під тортурами є безпідставними. Також у своїй касаційній скарзі заявник не порушував питання відсутності у нього можливості допитати свідків обвинувачення і обґрунтовано та переконливо не довів, що він повідомляв Верховний Суд України про своє бажання взяти участь у судовому засіданні у справі за його скаргою. Крім того, Європейський суд зазначив, що свідків, про виклик яких до суду заявник клопотав перед судом першої інстанції, було допитано на етапі проведення слідства і заявник мав достатньо можливостей оскаржити їх покази. Крім того заявник не довів, що покази цих свідків мали вирішальний вплив на результат судового розгляду.
Європейський суд констатував, що Україна не виконала свої зобов’язання за ст. 34 Конвенції щодо створення усіх необхідних умов для заявника з метою забезпечення належного та ефективного розгляду його заяви Європейським судом у зв’язку з незабезпеченням заявнику державними органами можливості отримати копії документів, яких він потребував для обґрунтування своєї заяви до Європейського суду. Аналогічні порушення Європейський суд встановлював в інших справах проти України. Зокрема, у рішенні у справі «Василь Іващенко проти України» було зазначено, що причиною такого порушення є відсутність у правовій системі України чіткої процедури, яка надавала б ув’язненим можливість отримувати копії документів з матеріалів їхніх кримінальних справ після закінчення кримінальних справ самостійно або з допомогою державних органів.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
«1. Оголошує скарги заявника за статтями 3, 5, 6 та 13 Конвенції неприйнятними.
2. Постановляє, що держава-відповідач не виконала своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції у зв’язку з відмовою органів влади надати заявнику копії документів для його звернення до Суду.
3. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові 3 000 (три тисячі) євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-які податки, що можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції».
_03_03.png)
