ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
СПРАВА «БУДЧЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF BUDCHENKO v. UKRAINE)
Заява № 38677/06
Стислий виклад рішення від 24 квітня 2014 року
З 1953 до 1966 року заявник працював на шахті державної форми власності (далі - шахта). У 2001-2002 роках заявник звертався до шахти та її правонаступника (також державного підприємства) щодо відшкодування йому відповідно до ст.43 Гірничого закону України сплачених ним коштів за спожиті електроенергію та природний газ, однак отримував відмови з посиланням на відсутність відповідного механізму. У 2003 році заявник подав скаргу до прокуратури на ігнорування його звернень з цього приводу.
У квітні 2003 року заявник звернувся до Центрально-міського районного суду м. Горлівки (далі – Центрально-міський суд) з позовом до правонаступника шахти та місцевих комунальних постачальників газу та опалення щодо компенсації вартості спожитих електроенергії та газу. Заявник посилався на ст. 43 Гірничого закону України. Центрально-міський суд відмовив у задоволенні позову з огляду на відсутність діючого механізму відповідної компенсації. Це рішення було залишене без змін апеляційним судом та Верховним Судом України.
Згодом Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову, якою було передбачено механізм реалізації п.8 ст.43 Гірничого закону України. Листом від 04 серпня 2010 року Міністерство праці та соціальної політики України повідомило заявника про відсутність у нього права на компенсацію з огляду на перебування шахти в процесі ліквідації.
До Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) заявник скаржився на незаконну відмову Центрально-міського суду у задоволенні його позову. Заявник посилався на ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція). Європейський суд дійшов висновку, що зазначена скарга має розглядатися за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Крім цього, заявник скаржився за ст. 6 Конвенції на порушення його права на справедливий судовий розгляд, однак в цій частині заява була визнана неприйнятною.
Європейський суд констатував порушення ст. 1 Першого протоколу, оскільки держава тривалою бездіяльністю та нездатністю звільнити заявника від оплати, на що він мав право за законом, поклала на заявника надмірний та неспіврозмірний тягар.
Розглянувши справу, Європейський суд одноголосно:
«1. Оголошує скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції прийнятною, а решту скарг в заяві – неприйнятними.
2. Постановляє, що було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
3. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 65 (шістдесят п’ять) євро відшкодування матеріальної шкоди плюс будь-які податки, що можуть нараховуватись;
(ii) 2 000 (дві тисячі) євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-які податки, що можуть нараховуватись;
(iii) 885,87 (вісімсот вісімдесят п’ять євро та вісімдесят сім центів) компенсації судових та інших витрат плюс будь-які податки, що можуть нараховуватись;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.»
_03_03.png)
