ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
СПРАВА «АНАТОЛІЙ РУДЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF ANATOLIY RUDENKO v. UKRAINE)
(Заява № 50264/08)
Стислий виклад рішення від 17 квітня 2014 року
У 2006-2007 роках Криворізькою транспортною прокуратурою та прокуратурою
м. Кривий Ріг щодо заявника було порушено три кримінальні справи за підозрою у блокуванні роботи газопроводу і за підозрою у вимагательстві у місцевого політика, Б., та у С. і його родини. Заявника було затримано і Дзержинський районний суд м. Кривий Ріг (далі – Дзержинський суд) постановив взяти його під варту.
Неодноразово заявник оскаржував застосований до нього запобіжний захід, а також заявляв клопотання про звільнення його з-під варти під заставу, але безуспішно.
Для встановлення осудності заявника у Дніпропетровській обласній клінічній психіатричній лікарні за участі здебільшого одних і тих самих експертів кілька разів проводились судово-психіатричні експертизи заявника, результати яких не відповідали один одному. Зокрема, згідно акту від 26 липня 2007 року комісія дійшла висновку, що заявник усвідомлював свої дії та не потребував примусового психіатричного лікування станом на час огляду, у наступному акті від 26 лютого 2009 року було зазначено, що заявник потребував примусового психіатричного лікування. У ще одному акті від 16 грудня 2010 року лікарі зазначили, що заявник не може ефективно брати участь у судових засіданнях з огляду на його психічний стан.
8 квітня 2011 року Дзержинський суд за відсутності заявника визнав його винним у вимагательстві у пані Б. та, посилаючись на медичні висновки щодо стану психічного здоров’я заявника, постановив госпіталізувати його до обласного комунального закладу «Гейківська психоневрологічна лікарня» у Дніпропетровській області (далі – Гейківська лікарня) для примусового психіатричного лікування, яке тривало до 26 жовтня 2012 року. Апеляційний суд, а згодом і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишили це рішення без змін.
Під час тримання заявника у Гейківській лікарні його кілька разів оглядала комісія лікарів, згідно висновків якої стан здоров’я заявника то покращувався, то погіршувався. Після того, як заявника було виписано з лікарні, його за його клопотанням оглянули окремо експерти Харківського обласного бюро судово-медичної експертизи та незалежний судово-медичний експерт, відповідно до висновків яких у матеріалах справи не було нічого, що б підтверджувало наявність у заявника яких-небудь серйозних психічних розладів.
До Європейського суду заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції на незаконність тримання його під вартою з 17 серпня по 17 вересня 2007 року; за пунктом 3 статті 5 Конвенції на тривалість його досудового тримання під вартою; за пунктом 4 статті 5 Конвенції у зв’язку з тим, що він не мав можливості ініціювати провадження щодо перегляду судом законності тримання його під вартою; та за підпунктом «е» пункту 1 статті 5 Конвенції на те, що його тримання у психіатричній лікарні було свавільним та непотрібним заходом.
Розглянувши скарги заявника за пунктом 1 статті 5 Конвенції, Європейський суд дійшов висновку, що тримання заявника під вартою з 17 серпня до 17 вересня 2007 було незаконним, оскільки здійснювалось не за рішенням суду, а лише у зв’язку з тим, що досудове слідство у справі було завершено і справу було передано на розгляд до суду.
Порушення пункту 3 статті 5 Конвенції Європейський суд встановив у зв’язку з тим, що національні органи влади не обґрунтували належним чином тривале тримання заявника під вартою протягом трьох років та трьох з половиною місяців. Так, суди не наводили поважних причин для тримання заявника під вартою, а обґрунтовували цей захід тим, що для закінчення досудового розслідування потрібно більше часу, та не розглядати належним чином клопотання заявника про заміну запобіжного заходу.
Звертаючись до своєї практики, Європейський суд констатував порушення пункту 4 статті 5 Конвенції, оскільки законодавство України на час подій не передбачало процедури перегляду законності продовжуваного тримання під вартою після закінчення досудового слідства, яка б відповідала вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції.
Розглянувши скарги заявника за підпунктом «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, Європейський суд наголосив, що національні суди повинні ретельно розглядати питання позбавлення волі, щоб взяті під варту особи на практиці користувалися ефективними процесуальними гарантіями від свавільного тримання під вартою. Суд дійшов висновку, що ця скарга заявника стосується як його поміщення до Гейківської лікарні для примусового психіатричного лікування, так і його тримання у ній. Разом з цим, Суд встановив, що національні органи влади не встановили у переконливий спосіб та з необхідними процесуальними гарантіями від свавілля наявність та стійкість дійсного психічного розладу, характер або ступінь якого були такими, що виправдовують поміщення заявника до Гейківської лікарні та його тримання у даному закладі. У зв’язку з цим Суд констатував порушення підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції.
Серед іншого заявник також скаржився на те, що діагностування йому психічного захворювання та його примусова госпіталізація до психіатричного закладу становили порушення права на повагу до його приватного життя за статтею 8 Конвенції, а також подав інші скарги за Конвенцією. Розглянувши ці скарги, Європейський суд не встановив відповідних порушень.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги за підпунктом «с» пункту 1, пунктами 3 та 4 статті 5 Конвенції щодо досудового тримання заявника під вартою, а також його скарги за підпунктом «e» пункту 1 статті 5 та статтею 8 Конвенції у зв’язку з триманням його у психіатричному закладі, а решту скарг у заяві – неприйнятною;
2. Постановляє, що було порушення підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції;
3. Постановляє, що було порушення підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з поміщенням заявника до Гейківської лікарні та його тримання там;
4. Постановляє, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції;
5. Постановляє, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції;
6. Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скарги за статтею 8 Конвенції;
7. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані в українські гривні за курсом на день здійснення платежу:
(i) 18 000 (вісімнадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; та
(ii) 2 150 (дві тисячі сто п’ятдесят) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися (вся сума підлягає перерахуванню на банківський рахунок представника заявника, пана М. Тарахкала);1[i]
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
8. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.
_03_03.png)
