ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
СПРАВА «АКОПЯН ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF AKOPYAN v. UKRAINE)
(Заява № 12317/06)
Стислий виклад рішення від 05 червня 2014 року
17 грудня 1994 року заявницю було госпіталізовано до Харківської обласної психіатричної лікарні № 1, оскільки, згідно з історією хвороби, вона перебувала у реактивному стані та виявляла ознаки психічного розладу.
У період із січня 1995 року до листопада 1997 року заявниця неодноразово клопотала про виписку із психіатричної лікарні та подавала скарги на примусове тримання у психіатричному закладі, але безуспішно.
7 листопада 1997 року заявниця втекла із психіатричної лікарні.
Наступного місяця того ж року за клопотанням заявниці її було госпіталізовано до Харківської міської клінічної психіатричної лікарні для стаціонарного психіатричного обстеження, після чого її було виписано з висновком, що вона є психічно здоровою.
На підставі скарги, поданої заявницею, 17 лютого 1998 року прокуратурою Харківської області було порушено кримінальну справу щодо її лікаря за підозрою у незаконному поміщенні заявниці до психіатричної лікарні. Провадження у справі тривало до 13 травня 2008 року.
3 червня 2005 року за клопотанням лікаря Харківський районний суд Харківської області закрив кримінальну справу у зв’язку із закінченням строку давності. І апеляційний суд Харківської області, і Верховний Суд України залишили це рішення без змін.
У 1999 році заявницю було визнано цивільним позивачем у кримінальному провадженні. Крім того, у 2006 році вона подала окремий цивільний позов до лікаря та психіатричної лікарні, вимагаючи відшкодування шкоди, завданої внаслідок необґрунтованої госпіталізації. Суд, розглянувши цивільний позов, присудив заявниці компенсацію, зазначивши, що при визначенні її суми він врахував тривалість необґрунтованого тримання заявниці у психіатричній лікарні, характер та ступінь фізичних і моральних страждань, вимушені зміни способу її життя та обмеження її громадянських прав на вільну організацію свого життя і на те, щоб дбати про власне здоров’я.
До Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) заявниця скаржилася за статтями 3, 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) на те, що тривале тримання її у психіатричній лікарні було свавільним та впродовж усього періоду перебування у психіатричній лікарні не було проведено ефективного перегляду стану її психічного здоров’я, що її тримання у психіатричній лікарні супроводжувалося примусовим лікуванням, завдало їй тяжких страждань та шкоди приватному і сімейному життю, на тривалість національного провадження та на відсутність можливості ефективно оскаржити своє примусове лікування.
Розглянувши скарги заявниці стосовно тримання її у психіатричній лікарні у період із 17 грудня 1994 року до 7 листопада 1997 року, Європейський суд зазначив, що оскільки Конвенція набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, під юрисдикцію Європейського суду підпадає проміжок часу з 11 вересня 1997 до 7 листопада 1997 року. Проте для того, аби в цілому оцінити оскаржувані контекст і ситуацію, Європейський суд врахував відповідні факти, що передували даті, у яку Конвенція набрала чинності для України.
Крім того, Європейський суд вирішив розглядати випадок заявниці за підпунктом «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, який в якості винятку передбачає затримання «психічнохворих» та встановив, тримання заявниці протягом відповідного строку у психіатричній лікарні без наявності психіатричного захворювання, відсутність якого було доведено експертною комісією під час провадження на національному рівні, не відповідало вимогам цього положення. Європейський суд дійшов також висновку, що невиправдане позбавлення заявниці свободи на той час стало можливим внаслідок відсутності справедливих та належних превентивних засобів захисту, які могли б забезпечити заявниці адекватний юридичний захист від свавілля та покласти край триваючому становищу заявниці. Засоби ж захисту, які мали забезпечити заявниці відповідне відшкодування, виявились у справі заявниці неефективними, оскільки національні провадження тривали надмірно довго. У зв’язку з цим Європейський суд констатував у цій справі порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
Європейський суд дійшов висновку, що не було порушення статті 3 Конвенції, оскільки заявниця не конкретизувала свої скарги з цього приводу.
Примусова госпіталізація та лікування заявниці у період, що розглядався, і, як результат, відсутність можливості спілкуватись з дітьми було підставою для Європейського суду констатувати порушення статті 8 Конвенції у зв’язку із втручанням у її приватне та сімейне життя.
Скарги заявниці за 6 та 13 статтями Конвенції Європейський суд визнав прийнятними, оскільки вони тісно пов’язані зі скаргами, що розглядалися за статтями 3, 5 і 8 Конвенції, і постановив, що за цими скаргами окремо питань не виникає і відповідно немає потреби розглядати їх окремо.
Заявниця подала низку інших скарг за Конвенцією щодо порушення її прав. Розглянувши ці скарги Суд відхилив їх як явно необґрунтовані.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
«1. Долучає до суті справи заперечення Уряду щодо наявності у заявниці статусу потерпілої та щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту і відхиляє ці заперечення після розгляду по суті;
2. Оголошує скарги за статтями 3, 5, 6, 8, 13 Конвенції, що стосуються періоду з 11 вересня до 7 листопада 1997 року, прийнятними, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції;
4. Постановляє, що не було порушення статті 3 Конвенції;
5. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції;
6. Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скаргу за статтею 6 Конвенції;
7. Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції;
8. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявниці 12 000 (дванадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, які можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
9. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції».
_03_03.png)
