Розмова кореспондента Укрінформу з головою Вищої ради юстиції (ВРЮ) Олександром Лавриновичем і почалася з обговорення роботи судових (державних) виконавців, йшлося також про переваги української моделі суду присяжних над американською, відповідальність суддів за свої неправомірні рішення й можливості її уникнути тощо.
Як ви ставитеся до ідеї повернення інституту судових (державних) виконавців з підпорядкування органам юстиції назад до судової влади?
- Функція виконання чи примусового виконання судових рішень не притаманна органу, який здійснює правосуддя. У будь-якій країні має існувати апарат примусу для тих, хто покараний від імені держави або не виконує рішення, винесені від імені цієї держави. Якщо, наприклад, людині винесено кримінальне покарання, то судді ж не будуть забезпечувати утримання її під вартою чи забезпечувати примусовими роботами.
На мою думку, примус від імені держави мають здійснювати тільки ті люди, на яких спеціально покладені ці повноваження. Саме за такою логікою з 1999 року в Україні судові (зараз - державні) виконавці були виведені в окремий орган - Державну виконавчу службу, головне завдання яких - виконання рішень суду.
- Чи встановлення винагороди судовим виконавцям у вигляді відсотків від стягнутої суми стимулює процес примусового виконання судових рішень в державі?
- Звичайно, коли людина здійснює виконання по рішенню з великими сумами, як мінімум з шістьма нулями, є сенс її заохочувати - так з'явиться гальмо перед спокусою, яка виникає регулярно і штовхає співробітників на правопорушення.
Тому в нинішньому законі існує норма про преміювання за виконання значних рішень, і останнім часом державні виконавці регулярно отримують такі премії.
Варто розуміти, що робота державних виконавців дуже напружена, складна, часто конфліктна і великою мірою невдячна. Не всі усвідомлюють, що борги треба віддавати. І немає, напевно, жодного громадянина в державі, який був би радий приходу до нього представника виконавчої служби, оскільки він приходить тоді, коли потрібно щось примусово забрати. Тому відповідним чином його й зустрічають - є випадки нападів із застосуванням різних засобів, навіть вогнепальної зброї. До того ж, на відміну від правоохоронців, державні виконавці не користуються спецзасобами при виконання своїх завдань.
Наскільки новий кримінально-процесуальний кодекс (КПК) виправдав сподівання? Періодично звучить критика окремих його положень.
- Потрібно конкретизувати чиї сподівання. З точки зору добропорядного рядового громадянина, який стає учасником конфлікту, то новий КПК зробив величезний крок вперед, бо він цього громадянина захищає.
Так, якщо раптом людина стає підозрюваною, то для того, щоб їй пред'явити претензії й застосувати заходи примусу необхідно пройти процедуру доказування. Громадянин з першої години затримання має право на адвокатський захист і має право на рівних зі слідчими збирати докази своєї невинуватості: замовляти експертизи, опитувати свідків і т.п.
До цього ж часу у нас був по-суті інквізиторський КПК, який притаманний тоталітарним режимам: якщо людина потрапила до органів, то вона в будь-якому випадку мала понести покарання.
Над цим КПК в Україні велика кількість фахівців працювала 15 років. І тепер за українським досвідом приїздять навіть з-за кордону.
Видавник: Укрінформ.
Автор: Ігор Соловей.
Бесіду вів Ігор Соловей.
_03_03.png)
