ОБСЄ підготував науково-методичний посібник «Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя».
Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (Рішення у справі «Ruiz-Mateos проти Іспанії», від 23 червня 1993 року, заява № 12952/87, п. 63).
Захищене статтею 6 ЄКПЛ право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.
Провідною ідеєю цього принципу у кримінальному провадженні є паритетність сторін обвинувачення і захисту, які самостійно відстоюють їхні правові позиції у формі судового спору шляхом реалізації наданих законом процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків.
Насамперед варто зазначити, що мета нового КПК полягала у переході до більш змагальної моделі кримінального правосуддя, відповідно до якої обвинувачений не вважається об’єктом чи джерелом доказів, а обидві сторони користуються аналогічними правами обстоювати свою позицію перед безстороннім судом.
Ця модель передбачає можливість активнішого залучення обвинуваченого до збирання доказів та його участь у досудовій стадії. Проте слід мати на увазі, що коли в обвинуваченого немає матеріальних засобів для самостійної організації збирання доказів, змагальність залишатиметься теорією, та й засада процесуальної рівності сторін може бути відсутньою. З метою впровадження змагальної ідеї мають бути передбачені норми щодо витрат та безоплатної правової допомоги, інакше кодекс може нібито передбачати змагальність у кримінальному провадженні, та на практиці будь-який вирок, швидше за все, опиратиметься майже виключно на докази, зібрані стороною обвинувачення. Ані ЄКПЛ, ані практика ЄСПЛ не вимагають прийняття конкретної моделі кримінального процесу, однак їх дотримання робить конечними гарантії рівності сторін і ефективного захисту.
У радянському праві при домінуванні думки, що суперечність інтересів особи й держави немислима, змагання сторін у суді розглядалося не як протистояння, а як єдиноборство в ім’я істини, а відтак принцип був наповнений зовсім іншим ідеологічним змістом, окрім того, у радянському принципі змагальності поділ процесуальних функцій передбачав активність суду. Однак активність суду перешкоджає повному розмежуванню функцій сторін і дає змогу суду зосередити функцію обвинувачення і вирішення справи, що є характерним для розшукового процесу.
Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов’язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав. При цьому важливим є встановлення оптимального співвідношення активності сторін та активності суду.
В літературі висловлювалися думки, що виправданими є активні дії суду у випадку, коли підсудний у судовому засіданні посилається на порушення його права на захист або на застосування не передбачених в законі методів проведення досудового слідства; з іншого боку, позиція очікування призводить, як правило, до винесення незаконного рішення.
Таким чином, активність суду виправдана, якщо вона спрямована на встановлення обставин в інтересах забезпечення процесуальних прав сторони обвинувачення та сторони захисту, оскільки суд зобов’язаний створити і стороні захисту, і стороні обвинувачення рівні процесуальні умови для відстоювання ними своїх процесуальних позицій. З огляду на це, суд, вирішуючи спір у кримінальній справі між процесуально рівноправними учасниками змагального кримінального процесу, може наділятися так званою «обмеженою» активністю, з метою, щоб: 1) утримувати «надмірну» активність сторін, щоб вона не вийшла за межі законної поведінки; 2) процесуально надавати допомогу тій стороні, яка в силу певних (не завжди об’єктивних) причин не в змозі користуватися наданими їй процесуальними правами (субсидіарна активність суду).
Принцип змагальності тісно пов’язаний з принципом рівності; окремі вчені навіть вважали змагальність складовою частиною реалізації принципу рівності.
Рівноправність сторін – один із необхідних елементів принципу змагальності, «без якого змагальність як принцип не існує». Рівноправність сторін є суттю змагальності, бо тільки через рівні можливості сторін можлива реалізація принципу змагальності.
Європейський суд з прав людини розглядає реалізацію принципу змагальності крізь призму забезпечення рівності прав учасників судового розгляду, тобто за цієї позиції обвинувачення і захист діють на одному рівні, під контролем відносно пасивного суду.
Наприклад, у справі «Мантованеллі проти Франції» заявники – батьки дівчини, що померла після лікування в лікарні, які були переконані, що причиною смерті стало недбальство лікарів – стверджували про порушення права на змагальну процедуру, захищену статтею 6, оскільки вони не мали достатніх можливостей оскаржити висновок експерта. На основі цього звіту, у якому було зроблено висновок про те, що смерть доньки заявників не була спричинена недбальством, суд не знайшов вини лікарні чи лікарів у смерті хворої. ЄСПЛ дійшов висновку про порушення ст. 6 Конвенції, зазначивши таке: Суд відзначає, що одним із складників справедливого судового розгляду в розумінні п. 1 статті 6 є право на змагальне провадження; кожна сторона, в принципі, має отримати нагоду не лише бути поінформованою про будь-які докази, які потрібні для того, щоб виграти справу, але також має знати про всі докази чи подання, які представлені або зроблені в цілях впливу на думку суду, і коментувати їх (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Лобо Мачадо проти Португалії» (LoboMachado v. Portugal) і «Фермьойлєн проти Бєльгії» (Vermeulen v. Belgium) від 20 лютого 1996 р., Reportsof Judgmentsand Decisions 1996-I, сс. 206-07, п. 31 і п. 23, п. 33, відповідно, та рішення у справі «Нідерост-Губер проти Швейцарії» (Nideröst Huberv. Switzerland) від 18 лютого 1997 р., Reports 1997-I, с. 108, п. 24).
У цьому зв’язку Суд із самого початку чітко вказує, що, подібно до додержання інших процесуальних стандартів, закладених у п. 1 статті 6, дотримання принципу змагальної процедури стосується провадження в «судовому органі»; із цього положення не випливає жодний загальний абстрактний принцип, згідно з яким в разі призначення судом експерта, сторони в усіх випадках повинні мати можливість бути присутніми на зустрічах, які проводить експерт, або ознайомлюватися з документами, які експерт узяв до уваги.
Суттєво те, щоб сторони могли належним чином брати участь у провадженні перед «судовим органом» (див., mutatismutandis, рішення по справі «Кєроярві проти Фінляндії» (Kerojärvi v. Finland) від 19 липня 1995 р., серія A № 322, с. 16, п. 42, прикінцева частина). Більш того, Конвенція не встановлює норми про докази як такі. Відтак, Суд не може, в принципі, виключати, що докази, отримані з порушеннями національного законодавства, можуть бути прийняті до розгляду. Національний суд має оцінити представлені йому докази і вагомість будь- яких доказів, які сторона хоче долучити до справи.
Однак, Суд має пересвідчитися, чи провадження в цілому, включаючи спосіб збирання доказів, було справедливим, як того вимагає п. 1 статті 6 (див., mutatismutandis, рішення у справі «Шенк проти Швейцарії» (Schenk v. Switzerland) від 12 липня 1988 р., серія A № 140, с. 29, п. 46). У даній справі не оскаржувалося, що «суто судове» провадження відповідало принципові змагальності. Колишня стаття R. 123 (нині R. 164) Кодексу адміністративних і апеляційних адміністративних судів проголошує, що сторони мають інформуватися про дати дій експерта. Недодержання цього положення саме по собі не може поставити справедливість провадження під серйозний сумнів (див. п. 34 рішення). Утім, хоч пан і пані Мантованеллі могли зробити подання до адміністративного суду щодо змісту і висновків звіту по його отриманні, Суд не переконаний, що це давало їм справжню можливість ефективно надати відповідні власні коментарі.
Питання, на яке мав відповісти експерт, повністю збігалося з тим, що його мав визначити суд, тобто чи виявляли обставини лікування дочки заявників галотаном недбальство лікарні CHRN. Це питання належало до спеціальної сфери знань поза межами обізнаності суддів. Отже, хоча адміністративний суд не мав за законом слідувати висновкам експерта, існувала велика вірогідність того, що звіт експерта матиме найбільший вплив на оцінку фактів у справі судом. За таких обставин і в світлі відмови адміністративними судами першої та апеляційної інстанції призначити іншого експерта (див. пп. 19-22 рішення), пан і пані Мантованеллі могли ефективно висловити власні погляди лише до подання звіту експертом.
Насправді не існувало жодних перешкод для їхнього залучення до процесу підготовки звіту, який складався з опитування свідків і дослідження документів. Однак, заявники не змогли взяти участі в опитуваннях, хоча п’ятеро опитаних експертом осіб працювали в CHRN і серед них були хірург, який здійснив останню операцію доньки Мантованеллі, та анестезіолог. Що ж до взятих експертом до уваги документів, то заявникам стало про них відомо лише по завершенні підготовки звіту та його поданні. Відтак, пан і пані Мантованеллі не були в змозі ефективно коментувати основні докази у справі. Як наслідок, провадження не було справедливим, як того вимагає п. 1 статті 6 Конвенції. Відповідно, це положення Конвенції було порушене. Принцип змагальності передбачає, що кожна сторона має бути поінформована про докази та аргументи іншої сторони.
Це в принципі означає право на ознайомлення з матеріалами справи, яке може включати право робити фотокопії для ретельного ознайомлення з матеріалами і доказами.
У справі «Шулер-Цґраґґен проти Швейцарії» (Schuler-Zgraggen v. Switzerland), заява № 14518/89, рішення від 28 травня 1993 року, заявниця оскаржила у суді рішення про зменшення їй пенсії. Під час провадження вона попросила, щоб їй дали матеріали справи для виготовлення копій. Їй відмовили, запропонувавши знайомитися з матеріалами справи в приміщенні суду. Проте на стадії апеляційного провадження у Федеральному суді з питань страхування заявниці дозволили скопіювати всі матеріали справи. ЄСПЛ зазначив, що позбавлення можливості зробити копії дорівнювало порушенню статті 6, проте Суд вказав, що це процедурне порушення права заявниці було виправлене, коли їй надали можливість зробити копії матеріалів справи на подальшому етапі провадження. Суд доходить висновку, що провадження в комісії з розгляду скарг не надало пані Шулер-Цґраґґен можливості отримати повне і докладне уявлення про передані до комісії матеріали.
Утім, Суд вважає, що Федеральний суд з питань страхування виправив цей недолік, зобов’язавши комісію представити заявниці всі документи – з яких вона могла зробити копії – і передавши по тому матеріали справи адвокатові заявниці (див., в якості останнього в часі джерела, рішення по справі «Едвардс проти Сполученого Королівства» (Edwards v. theUnitedKingdom) від 16 грудня 1992 р., серія A № 247-B, сс. 34-35, пп. 34-39).
Суд також зазначає, що ані комісія, ані Федеральний суд з питань страхування не мали у своєму розпорядженні звіту доктора Ф. Оскільки провадження в даній справі в цілому було справедливим, порушення п. 1 статті 6 не було.
Якщо правила прийнятності та допустимості доказів встановлюються національним законом, національні суди мають обов’язок оцінювати ці докази та їхню природу у спосіб, що відповідає вимогам статті 6 Конвенції 34 (рішення у справі «Шенк проти Швейцарії» (Schenk v. Switzerland) від 12 липня 1988 р., серія A № 140).
У будь-якому випадку має бути гарантований доступ до матеріалів, що є «життєво важливими» для результатів справи (рішення у справі «Мак Майкл проти Сполученого Королівства» (Mc Michael v. The United Kingdom), пп. 78- 82), доступ до менш важливих доказів може бути обмеженим. Утім, попри особливий характер постановлюваного рішення, право на справедливий – і змагальний – судовий розгляд в принципі «означає можливість знайомитися з поданнями і доказами, зробленими і представленими іншою стороною» (див. рішення у справі «Руїз-Матеоз» проти Іспанії (Ruiz-Mateos v. Spain) від 23 червня 1993 р., серія A № 262, с. 25, п. 63). У контексті даної справи непредставлення таких необхідних документів, як доповіді соціальних служб, може позначитися на спроможності батьків як вплинути на результати розгляду справи щодо дитини, так і оцінити шанси на можливість оскарження прийнятого рішення у шерифській судовій інстанції.
У кримінальному провадженні вимоги «змагального» процесу відповідно до ст. 6 Конвенції зазвичай частково збігаються з правом на захист, гарантованого п. 3 ст. 6 Конвенції. Більш специфічні вимоги «змагального» кримінального процесу вимагають відкриття стороні захисту доказів за чи проти обвинуваченого, однак право відкриття не є абсолютним і може бути обмежене з метою захисту секретних методів слідства чи ідентичності агентів чи свідків (рішення у справі «Едвардс проти Сполученого Королівства» (Edwards v. The United Kingdom), пп. 33-39). Зауважимо, що відкриття матеріалів справи іншій стороні регулює ст. 290 нового КПК. Враховуючи новизну положень про відкриття матеріалів справи іншій стороні, доцільно розглянути існуючу практику ЄСПЛ з метою з’ясування змісту та обсягу відкриття матеріалів в контексті відповідності ст. 6 Конвенції.
Використання конфіденційних матеріалів може видатися неминучим, коли, наприклад, задіяна національна служба безпеки чи проводяться антитерористичні заходи, проте рішення про відкриття чи невідкриття певних матеріалів стороні захисту не може прийматися прокурором самостійно.
Щоб відповідати ст. 6 Конвенції, питання невідкриття матеріалів повинно вирішуватися судом на підставі балансу інтересів: публічного інтересу, з однієї сторони, та інтересів захисту – з іншої, і лише коли вкрайнеобхідно (рішення у справі «Роу та Дейвіс проти Сполученого Королівства» (RoweandDavis v. theUnitedKingdom) [GC] від 16 лютого 2000 року, заява № 28901/95).
Труднощі сторони захисту, пов’язані з нерозкриттям усіх матеріалів мають бути належним чином збалансовані наявністю юридичних процедур, які перебувають під судовим контролем (рішення у справі «Фітт проти Сполученого Королівства» (Fitt v. theUnitedKingdom) [GC] від 16 лютого 2000 року, заява № 29777/96), та можливість (як юридична, так і фактична) суду проаналізувати важливість та корисність цих матеріалів для цілей захисту. Прикладом останнього може слугувати рішення у справі «Мірілашвілі проти Росії» (Mirilashvili v Russia) від 11 грудня 2008 року, заява № 6293/04.
Джерело: «Українське право»
_03_03.png)
